Шаманізм старший за всі відомі нам релігії з храмами й писаннями. У печері Хілазон Тахтіт в Ізраїлі археологи розкопали поховання жінки віком близько дванадцяти тисяч років: разом із нею поклали панцирі черепах, крило беркута, хвіст тура й людську ступню. Дослідники трактують це як могилу шаманки натуфійської культури.
А в німецькому Бад-Дюрренберзі знайшли ще одне жіноче поховання приблизно дев’ятитисячолітньої давності, теж із багатим ритуальним набором. Виходить, професія існувала задовго до перших міст.
Звідки взялося саме слово
«Шаман» прийшло в європейські мови з евенкійської: samān означає людину, яка проводить обряд. Європейці почули це слово від російських землепрохідців у XVII столітті, і воно закріпилося за всіма подібними практиками світу.
Термін «камлання» має тюрксько-якутське коріння: qam — теж шаман. Класичну працю про явище написав румунський релігієзнавець Мірча Еліаде: «Шаманізм. Архаїчні техніки екстазу» вийшла в 1951 році й досі лишається відправною точкою для будь-якої розмови на цю тему.
Світ, у якому все має свого духа
Основа шаманського світогляду проста. Дух є в усього: у дерева, каменя, вогню, річки, перевалу, дому. Наші домовики, лісовики й водяники — уламки того самого уявлення, які дожили до слов’янського фольклору.
Простір ділиться на три світи. Верхній — світ божеств і сонячних духів. Середній — той, у якому живуть люди й духи місцевості. Нижній — світ померлих і хвороботворних сил. Шаман відрізняється від решти людей тим, що вміє свідомо ходити між ними й повертатися.
У багатьох традиціях розрізняють білих і чорних шаманів. Білі працюють із верхніми божествами, їхній головний атрибут — ритуальний посох із дзвіночками. Чорні мають справу з нижнім світом, і їхній інструмент — бубон. Це не про добро й зло, а про напрямок роботи.
Духів годують, а не просто просять
Найпомітніша побутова риса шаманізму — постійне годування духів. Перед тим як випити, кілька крапель бризкають угору й на землю. Проходячи повз перевал чи священний камінь, лишають монету, стрічку, шматок тканини або жменю крупи.
Логіка тут господарська, а не побожна. Духи розглядаються як сусіди, з якими живеш поруч: якщо їх годувати, вони поводяться пристойно, якщо забути — починаються хвороби, падіж худоби, невдачі. Саме звідси, до речі, ростуть слов’янські обряди обходу поля й «виганяння смерті» під час моровиць.
Стихії теж вважалися священними. У монголів за осквернення вогню або води могли засудити до страти: у водоймі не прали, вогню не торкалися ножем. Ці заборони тримаються в побуті й сьогодні, вже як звичай.
Що насправді відбувається під час камлання
Обряд має чіткий порядок. Костюм із металевими підвісками, обкурювання ялівцем або чебрецем, коло з людей навколо вогню, дзвіночок для запрошення духів. Далі шаман починає бити в бубон і поступово входить у транс: співає, видає горлові звуки, кружляє, стрибає.
Коло принципово не розривають до кінця обряду. Це вимога, яку етнографи фіксують від Хакасії до Бурятії.
Ритм бубна тримається приблизно на чотирьох ударах за секунду, а це тета-діапазон мозкових ритмів 4-7 Гц. Дослідження на ЕЕГ і фМРТ показали, що такий ритм справді змінює режим роботи мозку: у 2015 році гарвардська група Майкла Гова зафіксувала перебудову зв’язків між ділянками кори й «відключення» слухового сприйняття зовнішнього світу. Тобто транс — не акторська гра.
Костюм, який важить двадцять кілограмів
Ритуальне вбрання шамана — це карта світу, надіта на людину. Металеві підвіски зображують кістки й броню, стрічки означають дороги між світами, зображення птаха на спині дає здатність підніматися у верхній світ.
Головний убір із бахромою закриває очі. Пояснення в традиції просте: духи, що спускаються згори, не повинні бачити людських очей, бо це може їх злякати. Повний костюм якутського або евенкійського шамана з усіма залізними підвісками важив до двадцяти кілограмів, і працювати в ньому кілька годин поспіль фізично важко.
Бубон вважався живою істотою й «їздовою твариною» шамана. У багатьох народів після смерті власника бубон ритуально псували, пробиваючи шкіру, і залишали в лісі чи на дереві біля могили.
Як стають шаманом
Шаманський дар у традиції не обирають. Його дістають у спадок по роду, і починається все зазвичай із «шаманської хвороби»: людина мучиться без діагнозу, бачить сни й видіння, втрачає місце в житті. Полегшення приходить, лише коли вона приймає покликання й знаходить наставника.
Жінок серед шаманів завжди було багато, а в деяких народів більше, ніж чоловіків. Найдавніші відомі поховання, з яких ми почали, теж жіночі.
Шаманізм сьогодні
За радянських часів практику викорінювали жорстко: бубни спалювали, шаманів висилали. Але традиція не зникла.
У 1993 році в Кизилі зареєстрували першу тувинську шаманську організацію «Дунгур», і зараз у Туві шаманські товариства працюють легально, а обряди входять у святкування Нового року Шагаа. На Алтаї в 1990-х відродився рух Ак-Тян. У Ханти-Мансійському окрузі проводять ведмежі свята. У Бурятії шаманська традиція мирно співіснує з буддизмом, і людина може того самого тижня піти до лами й до шамана.
Паралельно виріс і зовсім інший напрямок. У 1980 році американський антрополог Майкл Гарнер опублікував книжку «Шлях шамана» і сформулював так званий кор-шаманізм — набір технік, очищених від конкретної етнічної традиції. Саме звідси походять міські семінари з «шаманських подорожей» під запис барабана. Носії живих традицій ставляться до цього прохолодно, і їх можна зрозуміти.
Китайський культ предків, до речі, теж виріс із того самого кореня, хоча за тисячоліття змінився до невпізнанності.
Чому ця система виявилася такою живучою
Шаманізм дає людині три речі, яких завжди бракує: пояснення біди, порядок дій і громаду, що стоїть поруч у критичний момент. Жодне з наших свят народження, весілля чи прощання не обходиться без обрядових решток тієї самої логіки — просто ми давно перестали помічати, звідки вони взялися.
Наступного разу, коли зав’яжете стрічку на дереві біля джерела, згадайте: цьому жесту дванадцять тисяч років.
