Багато хто з нас чув розповіді про те, що останні людожери досі мирно доживають свій вік десь у джунглях Бразилії, на Новій Гвінеї або на далеких тихоокеанських островах. Здається, ніби ця лякаюча традиція існувала виключно в тих краях, але насправді все набагато складніше.
Самі ж дикуни дуже просто пояснювали свої моторошні звички. Вони були щиро переконані: що більше ворогів ти з’їси в цьому світі, то менше їх чекатиме на тебе в наступному. Це яскраво підтверджує їхню глибоку віру в життя після смерті.
Крім того, серед воїнів-канібалів панувала думка, ніби поїдання супротивника передає переможцю всі його переваги. Тобто, скуштувавши плоть хороброго та сильного ворога, дикун автоматично примножував власну відвагу.
Цікавий факт: голова переможеного суперника була обов’язковим атрибутом для ритуалу посвяти хлопчика в чоловіка. Без проходження цього обряду юнак просто не мав права одружитися.
Деякі племена споживали тіла страчених одноплемінників з міркувань безпеки – щоб їхні розлючені духи не змогли нашкодити живим. Разом з тим, аборигени могли з’їсти померлих літніх людей. У їхньому розумінні це був вияв найбільшої поваги до небіжчика, що дозволяв перейняти найкращі риси покійного.
Несподівана географія: від Шотландії до Нової Гвінеї
Вивчаючи залишки давніх цивілізацій, археологи дійшли висновку, що в сиву давнину канібали мешкали практично повсюдно: на землях сучасних Франції, Австрії, США, Швейцарії та Шотландії. Єдиним виправданням для наших далеких пращурів-людожерів є те, що вони робили це не заради втамування голоду, а виключно через свої примітивні містичні уявлення про будову світу.
Цілком імовірно, що вчені ніколи б не дізналися стільки деталей про антропофагію, якби до середини минулого століття не збереглися ізольовані регіони, де дослідники могли особисто поспілкуватися зі справжніми канібалами. У 1950-1960-х роках відважний письменник і мандрівник з Данії Арне Фальк-Ренні здійснив кілька експедицій на Нову Гвінею. Свої враження він виклав у книжці «Подорож в кам’яний вік».
Під час мандрівок Арне пережив безліч ризикованих пригод. Проте він уже не побачив тих шокуючих речей, які на початку XX століття вразили іншого мандрівника – Франка Герла. Цивілізація потроху дісталася навіть людожерського племені асматі, і вони припинили відкрито виставляти свої жахливі реліквії.
Моторошні трофеї чоловічих будинків
Коли Франк Герл прибув на Нову Гвінею у двадцятих роках минулого століття, ще на підході до поселення він помітив частокіл, на який були настромлені людські черепи. Ця картина справила на нього незабутнє враження. Дослідник згадував, що ці страшні трофеї були дуже креативно прикрашені густим пальмовим листям. Кінчики листя закручували у формі мушель равликів, тому вони безперервно шурхотіли навіть від найменшого подиху вітерцю. Черепам доробляли надзвичайно довгі носи, схожі на пташині дзьоби чи хоботи. Очні западини замазували глиною, а зіниці робили з дрібних червоних зерняток. Щокам навіть додавали рум’янцю! Здалеку це виглядало як моторошний ряд мерців, що шкірять зуби.
Опинившись у чоловічому будинку, Франк побачив невеличкі комірки, заставлені клітками з черепами та малюнками духів предків. Ці міні-кімнати належали воїнам племені. А в найбільшій залі вздовж стін стояли велетенські клітки з черепами та величезними масками «Кайва-ку-ку».
Мандрівник з’ясував, що всі ці черепи належали з’їденим ворогам. Статус воїна та його становище в племені визначалися виключно кількістю вбитих і спожитих супротивників. Відповідно, і місце в чоловічому будинку залежало від кількості здобутих голів. У своїх мемуарах Франк Герл писав, що з погляду звичайної людини просто неможливо уявити щось більш відразливе, ніж колекції цих мисливців за черепами.
Таємниче зникнення Майкла Рокфеллера
Багато дослідників вважають, що саме віра дикунів у передачу могутності через поїдання людини може пролити світло на таємниче зникнення Майкла Рокфеллера у 1961 році. Син губернатора штату Нью-Йорк Нельсона Рокфеллера зник у джунглях Нової Гвінеї, коли керував етнографічною експедицією. Він дуже щедро платив воїнам асматі за те, що вони приносили йому розмальовані людські черепи та інші артефакти свого племені.
Аборигени буквально схилялися перед могутністю білого чоловіка. Існує версія, що асматі просто не змогли встояти перед спокусою прикрасити свій чоловічий будинок головою такого впливового гостя, сподіваючись таким чином отримати частинку його величної сили.
Європейська медицина: цілющі зілля з черепів
Засуджуючи канібалізм диких племен, нам варто пам’ятати й про власну історію. У часи Середньовіччя в Європі людський череп вважався надзвичайно важливим інгредієнтом для багатьох магічних та лікарських засобів. Наприклад, у Британії шаленим попитом користувався еліксир під назвою «Дух людського черепа». Для приготування цього зілля брали голови страчених злочинців. Аби роздобути такий дефіцитний товар, аптекарі навіть укладали спеціальні договори з катами. Цікаво, що сам король Англії Карл II свято вірив у дієвість цих ліків і під час хвороби пив спиртову настоянку з кісткових стружок.
Середньовічні чаклуни були переконані, що вся енергія людини зосереджена саме в черепі, тому зробили його обов’язковим компонентом своїх рецептів. А в Ірландії навіть у XIX столітті чимало людей непогано заробляли на розкопуванні могил. Вони діставали звідти черепи, щоб вигідно продати їх знахарям. Особливо цінувалися стародавні черепи, вкриті лишаями. Стружку з таких кісток вважали чудодійним засобом від багатьох недуг, її миттєво розкуповували попри величезний попит.
Здається, у генетичній пам’яті європейських магів та їхніх пацієнтів, які так полюбляли «чудотворне» зілля з черепів, просто збереглися відгомони того самого далекого людожерського минулого.
