Відьомський шабаш — це нічне зібрання, на якому, за уявленнями пізнього Середньовіччя, чаклунки звітували перед дияволом, приймали нових посвячених і бенкетували до світанку. Місцями збору називають гору Броккен у Німеччині та Лису гору, кількість учасників у колі — тринадцять. Кожна з цих деталей має точну дату появи, і жодна з них не така давня, як здається.
Найцікавіше починається тоді, коли розкласти легенду на складові й подивитися, хто саме її придумав.
Коли з’явилося саме поняття шабашу
Не в античності й не на світанку християнства. Перші розгорнуті описи нічних зборів із дияволом фіксуються в альпійських текстах 1430-х років: трактат «Errores Gazariorum» приблизно 1437 року та «Formicarius» домініканця Йоганна Нідера, написаний у 1435–1437 роках.
До того церква вчила протилежного. Канон «Episcopi», відомий із X століття, називав віру в нічні польоти жінок услід за богинею Діаною оманою й забороняв сприймати її серйозно. Тобто спочатку вважалося єрессю не літати, а вірити, що літаєш.
Знаменитий «Молот відьом» Генріха Крамера, надрукований у Шпаєрі 1487 року, закріпив уявлення про чаклунство як про організовану змову проти християн. Слова «шабаш» у ньому, до речі, немає — сам термін увійшов у вжиток пізніше і походить від назви юдейської суботи, що добре показує, кого ще заодно демонізували автори.
Чому шабаші «проводили» на Броккені
Броккен — найвища вершина Гарца, 1141 метр. Гора справді дивна: тут понад двісті туманних днів на рік, а на схилах спостерігають оптичне явище, яке так і називають — «броккенський привид»: тінь спостерігача, збільшена туманом і оточена райдужним ореолом.
Репутація місця збору відьом склалася в літературі XVII століття, а всесвітньою її зробив Ґете. Сцена «Вальпургієва ніч» у першій частині «Фауста», виданій 1808 року, назавжди прив’язала до Броккена образ гори з відьмами. Сам Ґете піднімався туди тричі, вперше — у грудні 1777 року.
Дата свята теж має земне походження. Вальпургієва ніч — це ніч проти 1 травня, день пам’яті святої Вальпургії, англійської черниці, канонізованої в IX столітті. На цю ж дату припадали давні весняні вогні, і церковне свято просто наклалося на них.
Сучасний Броккен уже давно грає цю роль свідомо. Щороку 30 квітня на гору й у сусідні містечка Гарца з’їжджаються десятки тисяч людей у костюмах відьом, а на вершину везе вузькоколійка з паровозами. Туризм тут виявився сильнішим за демонологію.
Що таке Лиса гора насправді
Лисими в слов’янській традиції називали пагорби з голою вершиною, де через вітер і ґрунт не тримається ліс. Таких урочищ десятки — у Києві, на Волині, на Поділлі, у Польщі під Кельцями.
Київська Лиса гора над Либіддю — цілком реальне місце з невеселою біографією. У 1872–1877 роках там збудували Лисогірський форт, частину київської фортеці; наприкінці XIX століття на його території виконували смертні вироки, а в 1980-х довкола розрослася міська легенда про збіговиська. Сьогодні це ландшафтний заказник площею близько 137 гектарів.
Польська Лиса Гура у Свентокшиських горах має ще довшу репутацію. На її вершині з XII століття стоїть бенедиктинський монастир Святого Хреста, а під ним археологи знайшли залишки кам’яного валу дохристиянського часу — саме це поєднання й породило перекази про язичницькі збори, які нібито не припинялися ніколи.
Схема повторюється всюди: помітна гола вершина плюс сліди давнього культу плюс церковна проповідь про нечисту силу. Магії для народження легенди не потрібно.
Що було в мазі для польотів
Ось тут містика впирається у фармакологію. У протоколах допитів регулярно згадується мазь, якою відьма натирає тіло перед польотом; рецепти, що дійшли до нас, включають беладону, блекоту, дурман і мандрагору.
Усі ці рослини родини пасльонових містять тропанові алкалоїди — атропін, гіосціамін і скополамін. Через шкіру вони всмоктуються повільно й дають характерну картину: сухість у роті, розширені зіниці, сплутаність свідомості й яскраві галюцинації, серед яких відчуття падіння та польоту описане в токсикології окремо.
У 1960 році німецький фольклорист Вілль-Еріх Пойкерт випробував реконструйований рецепт на собі й колегах; учасники проспали близько доби і розповідали про політ та шалене бенкетування. Експеримент часто цитують, хоча його методику критикують — контрольної групи не було.
Історики додають важливе застереження: більшість «зізнань» про шабаші отримували під тортурами за наперед складеним списком питань. Тобто галюциноген пояснює частину свідчень, але далеко не всі.
Мітла в цій історії теж не випадкова. Найраніше відоме зображення відьом верхи на мітлі — мініатюра до поеми Марсіаля Овернського «Le Champion des Dames» 1451 року; до того літали на палицях, вилах і тваринах. Побутовий предмет, який стояв у кожній хаті, виявився найзручнішим символом жіночого чаклунства.
Звідки взялося коло з тринадцяти
Цифра здається древньою, а насправді їй трохи більше ста років. Її ввела в обіг єгиптолог Маргарет Мюррей у книзі «Культ відьом у Західній Європі» 1921 року, стверджуючи, що переслідувані були жрицями давньої язичницької релігії, організованої в ковени по тринадцять осіб.
Історики розібрали цю гіпотезу на друзки ще в 1960–1970-х: Мюррей вибирала з протоколів лише зручні фрагменти й ігнорувала суперечності. Наукову вагу її теорія втратила повністю — але встигла увійти в популярну культуру і в сучасне неоязичництво, де ковен із тринадцяти став нормою.
Ритуал із роздяганням і криком «Невидима!» більшість читачів знає з «Майстра і Маргарити». Булгаков писав роман з 1928 року до смерті у 1940-му, а вперше його надрукували в журналі «Москва» у 1966–1967 роках — тобто художня сцена молодша за радіо і літаки.
Що з цього залишається? Реальні гори, реальні отруйні рослини, реальні тортури і письменницька уява, яка склала з них ефектну картину. Якщо колись підніметеся на Броккен у туман і побачите власну тінь у райдужному кільці — ви зрозумієте, чому люди вірили в шабаш без жодної магії.
