Галікарнаський мавзолей стояв у нинішньому турецькому Бодрумі й був настільки незвичайним, що подарував усім світовим мовам слово «мавзолей». Побудований близько 350 року до нашої ери, заввишки приблизно 45 метрів, він пережив Александра Македонського, Рим і Візантію — а знищили його землетруси та будівельники фортеці.
Сьогодні від сьомого дива світу лишилися фундамент, кілька колон і музейна зала в Лондоні. Але відновити його вигляд удалося досить точно — завдяки античному опису, двом археологічним експедиціям і десяткам мармурових уламків, які знайшлися вмурованими у стіни середньовічного замку за півкілометра від початкового місця.
Для кого збудували мавзолей у Галікарнасі
Мавсол був сатрапом Карії — перським намісником, який фактично правив як самостійний володар і переніс столицю до Галікарнаса. Він помер у 353 році до нашої ери.
Гробницю почали зводити ще за його життя, а завершила справу Артемісія II — дружина й водночас рідна сестра правителя, що в карійській династії Гекатомнідів було звичною практикою. Стара стаття на цьому сайті називала її Артемісією III, і це помилка: під третім номером в історії Карії відома інша жінка.
Артемісія пережила чоловіка лише на два роки й померла у 351 році до нашої ери. За переказом, який наводить Авл Геллій, вона змішувала прах Мавсола з питвом — деталь ефектна, але сучасні історики вважають її літературним прикрасництвом.
Як виглядала будівля
Опис зберігся у Плінія Старшого — «Природнича історія», книга XXXVI, написана близько 77 року нашої ери. Пліній називає периметр приблизно 440 футів, 36 колон і завершення у вигляді пірамідального даху з двадцяти чотирьох сходинок.
Конструкція ділилася на три яруси: масивний прямокутний цоколь, іонічна колонада й піраміда. На вершині стояла мармурова квадрига — колісниця з четвіркою коней, у якій, найімовірніше, їхали статуї Мавсола й Артемісії.
Площа основи становила приблизно тридцять на тридцять вісім метрів, тобто близько 1200 квадратних метрів. Цифра в 5000 квадратних метрів, що подекуди трапляється в популярних текстах, завищена вчетверо. Ядро мурували з місцевого вулканічного каменю та цегли, а зовні облицьовували білим мармуром — цю особливість фіксував ще Вітрувій.
Незвичною була сама пропорція. Класичний грецький храм витягнутий у довжину й невисокий; мавзолей же тягнувся вгору, як східні поховальні вежі. Саме це поєднання іонічного ордера з малоазійською вертикаллю вражало сучасників.
Хто робив скульптури
Над оздобленням працювали чотири провідні майстри епохи: Скопас, Леохар, Бріаксід і Тимофей. Пліній пише, що кожен узяв собі один бік будівлі. Архітекторами називають Пітея і Сатира — Пітей згодом спроєктував храм Афіни Поліади в Прієні.
Декор включав кілька фризових поясів, серед яких найвідоміший — амазономахія, битва греків з амазонками. Загалом будівлю прикрашали сотні статуй: леви по периметру, вершники, портретні фігури в натуральну величину й більші за неї.
Скопас, до речі, справді працював і над другим храмом Артеміди в Ефесі — іще одним із семи чудес. Два дива світу зводили практично одні й ті самі руки.
Мистецтвознавці бачать у цьому оздобленні межу епох. Обличчя на портретних статуях уже не ідеальні, а індивідуальні: важкі повіки, асиметрія, вік. Класична грецька гармонія тут поступається місцем інтересу до конкретної людини — тобто мавзолей стоїть на порозі елліністичного стилю, який розквітне за сто років.
Чому мавзолей зруйнувався
Він простояв близько шістнадцяти століть, а не дев’ятнадцяти, як іноді пишуть: від 350 року до нашої ери до серії землетрусів XII–XV століть. Регіон лежить у зоні активних розломів, і саме поштовхи обвалили спершу квадригу, потім колонаду й дах. Мандрівники XV століття вже описували на цьому місці купу мармурових брил.
Остаточно пам’ятку розібрали люди. Лицарі-госпітальєри, що з 1402 року будували в Бодрумі замок Святого Петра, використовували мармур мавзолею як готовий будівельний матеріал; масштабна вибірка каменю припала на 1494 рік, коли фортецю зміцнювали перед турецькою загрозою. Частину мармуру пропалили на вапно.
Свідчення про це залишив сам орден. Лицар Клод Гішар описав, як у 1522 році, розбираючи руїни, будівельники натрапили на камеру з рельєфами й посудинами, помилувалися нею — і повернулися по камінь наступного ранку, знайшовши приміщення вже пограбованим. Так зникло останнє свідоцтво про поховання Мавсола.
У стінах замку й досі видно античні блоки та плити з рельєфами — їх помітно неозброєним оком з боку гавані.
Що можна побачити сьогодні
У 1856–1857 роках британський дипломат і археолог Чарльз Томас Ньютон розкопав ділянку й вивіз знахідки до Британського музею. Там вони й лишилися: колосальні статуї чоловіка та жінки заввишки близько трьох метрів, плити амазономахії, левів і фрагмент кінської голови від квадриги виставлено в залі 21.
Систематичне дослідження провела данська експедиція під керівництвом Крістіана Єппесена — розкопки тривали з 1966 до 1977 року, а результати вийшли багатотомним виданням. Саме ці роботи дали план поховальної камери й дозволили зробити обґрунтовану реконструкцію.
Сам майданчик у Бодрумі відкритий для відвідувачів: фундамент, дренажні канали, кілька фрагментів колон і навіс із копіями рельєфів. Враження скромне, доки не станеш у центрі й не уявиш сорок п’ять метрів мармуру над головою.
Туреччина роками порушує питання про повернення скульптур, і Британський музей роками відповідає відмовою — аргумент той самий, що й у справі мармурів Парфенона. З досвіду мандрівників порада проста: спершу зала 21 у Лондоні, потім Бодрум. У зворотному порядку майданчик здається просто ямою в землі.
А форма пережила саму будівлю. Проєкти Ньютона надихнули архітекторів XIX–XX століть: гробницю президента Гранта в Нью-Йорку, відкриту 1897 року, мерію Лос-Анджелеса 1928 року і Дім Храму Шотландського статуту у Вашингтоні, зведений у 1911–1915 роках, будували з прямою оглядкою на Галікарнас. Диво зникло — але його креслення досі працює.
