На Уралі, в Сибіру і на Крайній Півночі досі розповідають про народи, яких ніхто не бачив живцем, але сліди яких знаходять регулярно. Чудь і сиртя — це два різні перекази про одне й те саме: про людей, які колись жили поруч зі звичайними племенами, а потім пішли під землю і залишилися там. У кожному селі своя версія цієї історії, але деталі дивовижно повторюються з покоління в покоління.
Легенди про підземний народ чудь
Чудь згадують мисливці й геологи Західного Сибіру та Уралу вже кілька століть. За переказами, це темношкірі люди з магічними здібностями, які вміли будувати цілі мережі підземних міст. На Алтаї, у районі сучасних Колиивані, чудь нібито добувала руду і переплавляла її не просто на зброю, а на предмети з особливою силою.
Цікаво, що подібні історії розповідають майже в кожному регіоні, де знаходять старі гірничі виробки. З досвіду фольклористів, це не випадковість: там, де є сліди давнього видобутку металу, обов’язково зʼявляється легенда про майстрів, які пішли під землю назавжди.
Таємниці підземних цивілізацій Чуді та пам’ятки минулого
Чортове городище і брама в чудське царство
Одне з головних «місць сили», повʼязаних із чуддю, знаходиться біля села Криве Озеро під Верхотуррям. Гора з округлою вершиною отримала назву Чортове городище, і місцеві жителі досі стверджують, що вночі над нею можна побачити дивні вогники. Хтось пояснює це болотним газом, хтось — світлом далеких стійбищ, а хтось певен: це і є вхід у паралельний світ, де досі живе чудь.
На практиці такі аномальні вогні над пагорбами трапляються в багатьох частинах світу, і наука має для цього цілком земне пояснення — від фосфоресценції мінералів до оптичних ефектів у нічному повітрі. Але для мешканців навколишніх сіл ця гора залишається живим символом іншої реальності.
Сиртя — народ, який боїться сонця
На Крайній Півночі мешканці тундри переказують іншу історію — про сиртя, або сіхіртя. Це невисокі люди зі світлими очима, які колись жили просто на поверхні тундри. Через якийсь катаклізм — точної причини перекази не називають — вони переселилися у високі сопки і сідла та живуть там донині.
Найдивовижніша деталь цих переказів: очі сиртя нібито не витримували яскравого денного світла. Тому на поверхню вони виходять лише вночі — полювати або ловити рибу в річках і озерах тундри. Одяг цього народу прикрашали металеві підвіски, а самих сиртя вважали вправними ковалями і ювелірами, чиї вироби потрапляли до звичайних людей через обмін.
Місцеві жителі й донині кажуть, що зустрічі із сиртя трапляються — рідко, але трапляються. Хтось чув під землею стукіт молотка, хтось знаходив біля стійбища дрібні металеві прикраси невідомого походження.
Що знаходять археологи на місці стародавніх копалень
У переказах про чудь і сиртя є одна деталь, яку важко списати лише на фантазію: реальні археологічні знахідки. На території розселення ненців трапляються бронзові та залізні вироби, які датують першим тисячоліттям до нашої ери — наконечники стріл, сокири, гарпуни. За спостереженнями дослідників, ці предмети за формою і технікою виготовлення не відповідають традиційній культурі ненців, які живуть у цих місцях споконвіку.
Звідси випливає логічне припущення: до приходу предків сучасних ненців тут справді існував інший народ зі своєю металургією. Куди він подівся — питання відкрите. Могла статися асиміляція, могло — витіснення в менш зручні для життя райони, а могла і повільна загибель через зміну клімату чи хвороби.
Наукові та психологічні пояснення таємниці
Схожі легенди про народ, який пішов під землю або в гори, зустрічаються по всьому світу — від кельтських переказів про «маленький народець» до якутських історій про чучуна, диких волохатих людей тайги. Психологи пояснюють таку повторюваність просто: людська свідомість завжди шукає пояснення слідам чужої, незрозумілої культури, а найзручніший спосіб — оселити її творців у паралельному просторі, куди звичайній людині шлях замовлено.
Історики схиляються до версії про культурну память: перекази про чудь і сиртя, ймовірно, зберігають спогади реальних контактів між прибулими племенами і місцевим населенням, яке вже мешкало тут раніше. Ці контакти могли бути мирними — обмін виробами, торгівля металом — або конфліктними, і тоді відступ «під землю» символізує витіснення одного народу іншим.
Наука навряд чи колись поставить у цій історії остаточну крапку. Але поки в уральських і сибірських лісах знаходять старі виробки, а на тундрі — незрозумілого походження прикраси, легенда про підземних сусідів житиме далі — вже не як казка, а як спосіб памʼятати про тих, хто був тут до нас.
