Влітку 1969 року автомеханік Вірго Мітт разом із сусідом копав колодязь у дворі свого будинку на вулиці Хибекуузе, 34 — це селище Мерівялья, тихе передмістя Таллінна. На глибині 6,5 метра лопата вдарилась об щось тверде. Перед чоловіками лежала гладенька сірувата плита завтовшки два-три сантиметри: зверху дзеркально рівна, знизу шорстка. Обійти її не вдалося — шар тягнувся на все дно ями.
Мітт приніс відбійний молоток. Кілька днів роботи — і плита піддалася: уламків назбиралося ціле відро. Більшість шматків господар замурував у зруб колодязя, а кілька найгарніших залишив собі. Він колекціонував камені й навіть не здогадувався, що ці сірі уламки на два десятиліття перетворять його двір на найгадковіше місце Радянського Союзу.
Удар струмом у лабораторії
Історія могла б закінчитися, якби до гаража Мітта якось не зайшов хімік-геолог Гергі Карік. Господар показав йому дивні камені, і незабаром один зі зразків опинився на столі Герберта Війдінга — заступника директора Інституту геології Академії наук Естонії.
Далі сталося те, що досі переказують у всіх статтях про Мерівялья. Співробітник інституту взяв уламок у руку — і впав без свідомості від сильного удару струмом. Після цього Війдінг організував справжній експеримент: метал давали в руки сотням добровольців. Реакція щоразу була різною — хтось відчував поколювання і вібрацію, хтось отримував удар, а в декого на шкірі лишалися опіки. Чому шматок каменю поводився як оголений дріт, ніхто пояснити не міг.
«Цілком таємно»: аналізи в трьох містах
На початку 1984 року зразок розрізали: одну частину відправили до київського інституту матеріалознавства, другу — до московського геологічного інституту, третю — в лабораторію міністерства оборони в Ленінграді. Дослідження одразу отримало гриф «цілком таємно», а сама знахідка — кодову назву «об’єкт М».
Найшвидше відповіли з Києва. Професор Шуколюков, голова комісії з метеоритики Академії наук СРСР, повідомив: це не метеорит, а штучний сплав. Пізніші аналізи додали інтриги — у матеріалі нарахували 38 хімічних елементів, а основою назвали металеве скло, композит із кремнієм, залізом і кальцієм. Пішли розмови, що такий сплав у земних умовах отримати неможливо.
А оскільки плита лежала під шаром моренних відкладень — тих, що лишив по собі льодовик, — народилася красива версія: НЛО впав у Мерівялья ще за часів льодовикового періоду.
Розкопки, генерали і дружина космонавта
З 1984 року в тихий двір Міттів потягнулися люди. З Москви приїхав Олександр Дєєв, який представився співробітником міністерства оборони. Він розгорнув у будинку цілодобову «лабораторію» і почав масштабні розкопки: у саду вирили шахту завглибшки з двоповерховий будинок, під гаражем пробили тунель на 8,5 метра. Гори виритого ґрунту сягали телефонних дротів.
Дослідник аномальних явищ Ігор Волке заявив, що під ділянкою лежать два тіла: еліптичне, розміром 17 на 22 метри, і менше, «бомбоподібне», два на чотири. За його версією, це міг бути сигнальний генератор — навігаційний маяк для чужих апаратів. Чутки розліталися блискавично. На Хибекуузе кілька разів приїздила Марина Попович, заслужена льотчиця-випробувачка і дружина космонавта, — і повезла до Москви звістку: «в естонців є тарілка».
Родині Міттів уся ця слава вийшла боком, хоч і не без вигоди: Вівіка Мітт, дружина Вірго, офіційно оформилася «охоронницею об’єкта» із зарплатою 500 рублів на місяць — приблизно як у тодішнього прем’єр-міністра. При цьому до 1986 року естонських учених до власної аномалії просто не пускали.
Кінець розкопок і дивний вибух у небі
У 1987 році тунель під гаражем дійшов до позначки 10,5 метра і вперся у твердий шар. «Тарілки» під ним не виявилося. Сенситиви, щоправда, знайшли пояснення: об’єкт, мовляв, просто відповз зигзагом убік. Коли розкопки почали загрожувати фундаменту будинку, роботи згорнули.
Фінал вийшов кінематографічним. За порадою відомого на всю Естонію знахаря, якого називали Вормсі Енн, колодязь вирішили засипати — строго з 6 по 15 листопада 1988 року. Щойно в яму полетіло перше відро піску, над будинком пролунав гучний вибух, який чули десятки людей. Міліція, що приїхала на виклик, пояснення не знайшла. А в 1991 році, вже після відновлення незалежності, до Мерівялья навідалася японська знімальна група телеканалу Asahi. Як з’ясувалося згодом, оператором у ній був лише один — решта виявилися співробітниками військової розвідки.
Розгадка 2017 року: що це було насправді
Крапку в історії поставили аж через 48 років після знахідки. У 2017 році геологи Талліннського технічного університету розшукали в колекціях інституту збережений уламок «об’єкта М» і дослідили його сучасними методами. Результат: 68% хрому, 23% заліза і 7% нікелю. Це ферохром — звичайна промислова сировина для виплавки нержавіючої сталі. Сплав, безумовно, зробили люди.
Звідки він узявся під Талліном? Академік Анто Раукас запропонував найпереконливішу версію: неподалік Мерівялья ще за Першої світової працювала суднобудівна верф Беккера, де на замовлення російського військового міністерства експериментували з надміцними сплавами для есмінців. Відходи та дослідні зразки закопували в тодішньому малолюдному сосняку на півострові Віймсі — саме там, де згодом виросло дачне селище.
А тверда плита в колодязі? Найімовірніше, це був пірит — «котяче золото», сульфід заліза з металевим блиском. На межі місцевих геологічних пластів він справді утворює суцільний, надзвичайно міцний шар поверх пісковику, і пробитися крізь нього можна хіба що відбійним молотком. Учені припускають, що колекціонер Мітт за десять з лишком років просто переплутав зразки: геологам він приніс шматок заводського сплаву, знайдений деінде, щиро вважаючи його уламком плити з власного колодязя.
Чому ця історія досі варта уваги
Мерівялья — рідкісний випадок, коли «справу про НЛО» вдалося довести до лабораторного фіналу. З одного боку — двадцять років розкопок, мільйони радянських рублів, гриф секретності та черги екстрасенсів. З іншого — два цілком земні пояснення: промислові відходи столітньої давнини і поширений мінерал.
Утім, залишилися й питання без відповіді. Ніхто так і не пояснив задокументовані удари струмом у лабораторії Війдінга, а сам оригінальний зразок, повернутий із Москви, безслідно зник 1988 року — за місяць до смерті вченого. Тож якщо колись опинитеся в Таллінні, загляньте в Мерівялья: будинок на Хибекуузе, 34 стоїть і досі. Колодязь давно засипаний, але місцеві й тепер розкажуть вам, що вночі над ним іноді щось світиться.
