За життя геніальний італійський скрипаль і композитор Нікколо Паганіні збирав переповнені зали по всій Європі, змушуючи слухачів тремтіти від надприродної віртуозності. Його неймовірна швидкість гри, демонічний погляд та гнучкість пальців породили стійкі чутки про таємний договір із темними силами. Проте найбільша драма розгорнулася після його смерті, коли мертве тіло віртуоза стало заручником забобонів, релігійних заборон і містичного страху.
Замість тихого спочинку на освяченій землі прах великого маестро був приречений на п’ятдесят шість років блукань. Його труну ховали й таємно викопували більше десяти разів, перевозили на карантинних кораблях, ховали у підвалах оливкових заводів і на скелястих островах. Ця неймовірна посмертна одіссея стала наочним свідченням того, чому незвичайні таланти та геніальність часто супроводжуються містичними чутками, які переживають самих творців.
Анафема єпископа Ніцци та карантинний корабель на рейді Генуї
Нікколо Паганіні відійшов у вічність 27 травня 1840 року в орендованому будинку в Ніцці від тривалого туберкульозу горла. Через повну втрату голосу та раптовий напад ядухи музикант не зміг висповідатися перед місцевим священником, який прийшов до його постелі. Єпископ Ніцци Доменіко Гальвано сприйняв це як свідому відмову від таїнств і видав суворий едикт: оголосити покійного єретиком і заборонити його поховання на католицькому кладовищі.
Тіло композитора забальзамували та помістили у важку труну з благородного горіхового дерева. Єдиний син і спадкоємець скрипаля, шістнадцятирічний Акілле Паганіні, вирішив відвезти прах батька на його батьківщину до Генуї. Музикант заповів рідному місту свою улюблену скрипку роботи Гварнері дель Джезу, яку він ніжно називав «моя гармата». Проте губернатор Генуї Філіппо Паолуччі злякався не лише церковного гніву, а й чуток про холеру, наказавши зупинити судно.
Шхуна з труною скрипаля простояла на рейді біля генуезького берега понад три місяці. Моряки, які перебували на борту, тремтіли від жаху та щовечора напивалися ромом. Вони запевняли портових чиновників, що опівночі з трюму долинають важкі зітхання, а дерев’яний ящик починає світитися блідим примарним сяйвом під звуки несамовитої скрипкової музики.
Таємні сховища у замку Чессоле та скелі острова Сент-Онора
Коли ситуація зайшла у глухий кут, на допомогу родині прийшов близький друг музиканта граф Марчелліно ді Чессоле. Завдяки високим зв’язкам йому вдалося отримати дозвіл перевезти труну до своєї маєтності та сховати її в глибокому підвалі замку. Однак прислуга невдовзі збунтувалася: покоївки відмовлялися спускатися до погребів, стверджуючи, що бачать темні силуети й чують демонічний сміх.
Останки терміново перевезли до покійницької лазарету у Віллафранці, проте й там доглядачі вимагали негайно прибрати труну. Тоді граф Чессоле організував таємну нічну експедицію на мис Сент-Оспіс, де скрипаля поспіхом закопали біля старовинної зруйнованої вежі. Проте місцеві жителі випадково натрапили на насип і почали загрожувати оскверненням могили.
Французький письменник Гі де Мопассан у своїх подорожніх нарисах згадував, що кілька років труна Паганіні спочивала на пустельному скелястому острові Сент-Онора серед Лерінського архіпелагу. Там, серед шуму морського прибою та криків чайок, великий віртуоз чекав, поки його син пробивав стіну ватиканської бюрократії. Музикант за життя вивчав магічні інструменти давнини, але навряд чи міг уявити, яку містичну ауру припишуть його власному інструменту.
Боротьба сина Акілле за зняття анафеми та папське благословення
Акілле Паганіні присвятив значну частину свого життя відновленню доброго імені батька. Він витратив колосальні кошти на адвокатів, збирав свідчення лікарів, друзів і свідків останніх годин життя композитора, які підтверджували, що маестро був щирим християнином і просто фізично не міг говорити через параліч гортані. Справа дійшла до найвищих церковних трибуналів у Римі.
Апеляції послідовно розглядали Папа Григорій XVI та Папа Пій IX. Лише 1876 року, через тридцять шість років після трагічної ночі в Ніцці, Святий Престол нарешті офіційно зняв усі звинувачення в єресі. Останки Нікколо Паганіні урочисто перевезли до Парми та захоронили у родинній усипальниці на кладовищі Вілла Гайоне.
Здавалося, що довга мандрівка нарешті завершилася. Проте містичний шлейф продовжував переслідувати композитора навіть під товщею мармурових плит, викликаючи тривожні знаки та потойбічні явища, які тривожили уяву сучасників.
Таємнича ексгумація 1893 року та остаточний спокій віртуоза
У травні 1893 року спокій праху знову було порушено. До Парми прибув видатний чеський скрипаль Франтішек Ондржичек, якого вважали одним із найкращих інтерпретаторів творів Паганіні. За підтримки внука композитора було вирішено провести офіційне обстеження склепу перед запланованим перенесенням на міський монументальний цвинтар.
Коли прогниле горіхове віко підняли в присутності лікарів і свідків, присутні заніміли від шоку. Одяг і тканини майже повністю зотліли, проте обличчя та голова маестро збереглися у дивовижно неушкодженому стані, передаючи знайомий усім гострий профіль і характерні риси. Це відкриття знову сколихнуло пресу й породило чергову хвилю містичних теорій.
Лише 1897 року прах Нікколо Паганіні перепоховали на центральному цвинтарі Парми під величним гранітним монументом, де він спочиває й сьогодні. Півстолітня посмертна мандрівка маестро довела, що непересічний геній нерідко стає незрозумілим для своєї епохи, а страх натовпу перед незбагненним талантом здатний тривати довше за людське життя.
