Святки охоплюють зимові свята від Різдва, яке відзначали 25 грудня (7 січня), до Хрещення (7/20 січня). Переробка тексту українською з адаптацією структури заголовків.Переробка тексту українською з адаптацією структури заголовків.
Святки охоплюють зимові свята від Різдва, яке відзначали 25 грудня (7 січня), до Хрещення (7/20 січня). У давнину цей період розпочинався ще раніше, на зимового Миколу, 6 грудня. Здавна ці дні вважали таємничими й сповненими містики. Люди вірили, що на Святки по землі блукає нечиста сила, а душі померлих ненадовго повертаються додому, щоб зустріти свята разом із живими родичами.
Дівчата на Святки збиралися на вечорниці, де розважалися іграми та обрядовими ворожіннями. Ці ігри були не просто забавою, а справжніми театралізованими дійствами, до яких долучалися й хлопці. Не обходилося й без перевдягнених ряджених.
Святкова гра «в коваля»
Чи не в кожному селі грали «в коваля». Головну роль у цій забаві виконував високий і міцний хлопець із великим дерев’яним молотом. Перед початком гри «коваль» мастив обличчя сажею, а потім заходив до хати разом із помічниками, «дідами». Їх зображали сільські парубки з приклеєними бородами. Вони несли за ковалем велику дерев’яну лаву, накриту покривалом, що звисало до самої підлоги.
Радимо прочитати: Як з’явилася традиція святкувати старий Новий рік?
На початку гри коваль звертався до всіх присутніх і пропонував «перекувати старих на молодих». Він питав у найстаршої з дівчат:
«Хочеш, я перероблю тебе на молоду?».
За звичаєм дівчина мала відмовитися. Тоді «коваль» казав одному з «дідів»:
«Старий чорте, лізь під ковадло, я тебе перекую».
Перевдягнений хлопець ховався під лаву, а коваль бив по ній молотом. «Дід» знімав несправжню бороду й поставав перед гостями у своєму звичайному вигляді.
Коли всіх «дідів» було «перероблено» на молодих, коваль по черзі звертався до кожної дівчини: «Тобі, красуне, що скувати? Тобі, розумнице, що скувати?».
Під час такої розмови кожна дівчина отримувала подарунок. Щоб «викупити» його в коваля, треба було поцілувати хлопця, а той під час поцілунку намагався вимазати красуню сажею.
Святкова гра «в пана»
Іншою улюбленою святковою розвагою була гра «в пана». «Пан» вбирався в товсте вбрання, надягав високу шапку й мазав обличчя сажею. У руки він брав люльку, яка мала зображати курильну. «Пан», його «кучер» і «хлопчик-козачок» заходили до хати, де «пан» сідав на почесне місце на лаві. Далі між ним і кучером точилася приблизно така розмова.
Пан казав: «Хочу женитися». Кучер удавав, що недочув: «Що?». Пан повторював: «Женитися». Кучер ніби глузував: «Телитися?». Пан виправляв: «Женитися». А кучер не вгавав: «Ягнитися?».
Завершувалася ця словесна перепалка тим, що кучер підводив до пана одну з дівчат. За традицією вона не погоджувалася й щосили впиралася. Кучер жартома шмагав її батогом і примовляв: «Дякуй панові, цілуй його».
Після «весілля» пана наставала черга інших хлопців, що прийшли на вечорниці. Кожен підходив до пана й просив дозволу «оженитися», а потім обирав собі дівчину до вподоби. Так тривало, доки всіх наречених не розбирали.
Мета святкових ігор полягала в тому, щоб допомогти хлопцям подолати природну сором’язливість і спонукати їх залицятися до дівчат. Так само й дівчата мали відкинути зайву соромливість і обрати собі нареченого.
Значення цих ігор важко переоцінити. Сьогодні чимало з них перейшли до розряду дитячих, наприклад фанти, мовчанка, «Пані прислала сто рублів».
На вечорницях дівчата співали пісні, часто у формі загадок: одна група загадувала, а друга відгадувала. Наприклад, дівчата з одного боку ставили питання, а ті, що сиділи навпроти, продовжували пісню відповіддю.
Святкові ворожіння
Завершували святкові вечори ворожіння. Кожна учасниця вечорниць кидала свій чобіт через поріг у сіни й дивилася, як він упав. Якщо п’ятою до порогу, шанси вийти заміж були чималі, а якщо носком, то цього року дівчині, на жаль, судилося лишитися самотньою. Взуття кидали й через ворота.
Для ворожіння на нареченого залучали домашню птицю. Брали стільки тарілок, скільки було дівчат, і в кожну насипали трохи зерна. Потім до кімнати впускали півня чи курку. До чиєї тарілки птиця підійде першою, та дівчина й вийде заміж раніше за інших.
Дуже поширеним було ворожіння на домовика й банника. Дівчина підходила до дверей лазні й піднімала поділ сукні: якщо відчувала тепло, це віщувало швидке заміжжя. Так само ворожили й біля хліва.
Полюбляли предки й ворожіння на дзеркалах. Два дзеркала ставили одне навпроти одного й освітлювали свічками, утворюючи так званий «дзеркальний коридор». Якщо довго вдивлятися в нього, можна було побачити майбутнього чоловіка. Цей спосіб вважали найстрашнішим, адже під виглядом гарного хлопця дівчині могла з’явитися нечиста сила. Щоб уберегтися, щойно в дзеркалі з’являлося обличчя, слід було сказати: «Цур мене!», і зображення одразу зникало.
Крім спільних, популярними були й особисті ворожіння. Повернувшись із вечорниць, дівчина лягала спати, поклавши під подушку гребінець. Прокинувшись, вона насамперед дивилася на нього: якщо на ньому була волосина, красуню того ж року мали засватати.
Поширеним було й ворожіння за випадковими звуками. Після заходу сонця дівчина виходила на поріг, ішла на перехрестя або до криниці й уважно прислухалася: перший почутий звук мав провістити її найближчу долю. Стукіт сокири чи дзвін дзвонів віщували смерть і хвороби, тупіт коня обіцяв далеку дорогу, а гавкіт собаки, музика чи спів означали весілля.
Цікавим було й ворожіння за уривками чужих розмов. Дівчина, яка хотіла дізнатися своє майбутнє, підходила до сусідського вікна або просто виходила на вулицю й слухала. Якщо лунали слова «іди» чи «візьми», вона невдовзі мала вийти заміж. А якщо чула «сядь» або «залишся», то самотність тривала б щонайменше ще рік.
Ті, хто боявся ворожити на дзеркалах, могли спробувати «покликати» нареченого уві сні. Для цього вплітали в коси польові трави, лягали спати в одязі, вмивалися водою з кількох криниць. Перед сном під подушку клали один із таких предметів:
- хліб;
- ключ;
- гребінець для волосся.
При цьому промовляли: «Суджений-ряджений, розчеши мене» або «Приходь до мене вечеряти». Вважалося, що так можна побачити уві сні обличчя майбутнього чоловіка.
Церква вважала будь-яке ворожіння гріхом. Тому після ворожінь наші предки йшли до храму на сповідь, каялися, причащалися й очищалися святою водою.
Колядування
Від Святого вечора в селах починали колядувати. Колядка є прославленням народження Господа Ісуса Христа. По суті це коротка оповідь про найвеличнішу подію всіх часів і народів, у якій діють головні постаті тієї ночі: Божа Матір, Ісус, ангели. За рідкісними винятками колядки, як і щедрівки, не мають конкретного автора, бо це народна творчість. Україна багата на такі пісні, і цю традицію важливо зберегти й передати молоді.
Не відчинити двері колядникам вважалося дуже поганою прикметою. Тому господарі ретельно готувалися до зустрічі колядників, випікаючи фігурки півників, овечок, бичків і корівок. Колядувати могли і дорослі, навіть літні люди, але найчастіше серед колядників траплялися неодружені парубки.
Колядники обходили всі оселі в селі, проте до хат, де нещодавно хтось помер, не заходили. До наших днів збереглася величезна кількість текстів колядок, серед них є й подяки господарям за частування, і дуже красиві славні пісні.
Як правильно щедрувати й засівати
Якщо на Різдво колядують, то перед старим Новим роком щедрують, а 14 січня засівають. Вечір 13 січня називають Щедрим вечором, старим Новим роком або Маланкою.
Дехто плутає колядки зі щедрівками, хоча розрізнити їх нескладно. Колядка прославляє народження Христа, а щедрівка містить побажання родині здоров’я, достатку й доброго врожаю. За звичаєм колядувати могли лише хлопці й чоловіки, тоді як щедрувати дозволялося й жінкам.
Щедрують із настанням темряви. Після заходу сонця, як вірили предки, розгулює нечиста сила, а щедрівка здатна вберегти від зла весь дім і його мешканців. Розпочинати щедрування можна лише з дозволу господаря, а наприкінці обов’язково звучать побажання здоров’я, добробуту й багатого врожаю. Щедрувальники гуртувалися в невеликі компанії, ходили селом, співали пісень і (або) грали на музичних інструментах.
Засівають, на відміну від щедрування, рано-вранці 14 січня. Традиційно це робили хлопчики: вони обходили оселі, співали пісень і розкидали заздалегідь приготоване зерно, бажаючи господарям добробуту. Для засівання використовують гречку, ячмінь, пшеницю.
Важливо: засівати голими руками не можна! Навіть якщо надворі не дуже холодно, засівальники вдягають теплі рукавиці. Віддячувати засівальникові можна лише грошима. Для любителів щоденного прибирання: розсипане в кімнаті зерно має пролежати до заходу сонця!
До наших днів дійшли як короткі, так і довші «посівалки».
Святки є дуже цікавим часом, коли можна і народних традицій дотриматися, і добре відпочити, поспілкуватися з рідними, близькими та друзями. Найголовніше в ці дні — впустити в душу добро й любов, змінитися зсередини та стати ближчими до Бога.
