Содержание:
Смерть завжди була оточена ореолом містики та загадковості. Особливо цікаво, коли мова йде про язичницькі похоронні традиції, що іноді можуть шокувати сучасну людину. Уявіть собі ніч, проведену поруч із покійником, відкриті двері, що звуть душу на той світ, чи навіть спеціальні двері для мертвих, крізь які виносили тіло, щоб воно не повернулося додому. Саме такі незвичайні та іноді моторошні традиції, які виникли у язичницьких суспільствах Європи, розбурхують уяву й сьогодні.
Чому покійники могли повернутися додому?
Однією з наймоторошніших язичницьких традицій, що існувала аж до XIX століття у країнах Скандинавії, була практика виносити покійника з дому через спеціальні двері – так звані “трупні двері”. Вони часто були у формі замкової щілини та відкривалися тільки для поховання. Люди вірили, що таким чином покійник не знайде дорогу назад і не перетвориться на живого мерця. Також поширеним було відкриття усіх дверей і вікон, а в Англії навіть розблоковували замки, щоб душа покійного могла спокійно залишити дім. Якщо цього не зробити, мертвий міг застрягнути і залишитися серед живих назавжди.
Ніч із мертвим: моторошний обов’язок родичів
Не менш вражаючою була практика проведення ночі біля покійного. У деяких міфах описуються випадки, коли мертві розмовляли з живими, давали вказівки або взагалі відмовлялися відходити на той світ. Жива людина повинна була не тільки перебувати поруч із мертвим, а й вести з ним бесіду, вкладаючи його в домовину. Були й особливі способи “утримання” покійника на тому світі: йому клали ножиці на груди, ставили миску з сіллю, а в Данії навіть встромляли голки у підошви ніг, щоб убезпечити себе від повернення померлого.
Гуляння на похоронах – традиція чи блюзнірство?
Особливе місце серед язичницьких традицій займали поминки. Незважаючи на спротив церкви, язичники влаштовували гучні святкування з танцями, співами та навіть іграми. У деяких народів, включно з Україною, поминки тривали кілька днів або навіть цілий тиждень. Це була не зневага, а спосіб вшанувати життя померлого, згадати його в радості й позитиві, а не в сльозах та печалі. Подібні звичаї існували у Шотландії, Англії та скандинавських країнах і викликали справжній гнів християнських священників, які бачили у цьому неприпустиме язичницьке святотатство.
Язичницькі похоронні традиції – це не просто моторошні ритуали. Вони відображають глибокий духовний світ наших предків, їхні уявлення про життя після смерті, страхи і сподівання. Хоч деякі з цих традицій зараз можуть здатися нам дивними або навіть страшними, саме вони формували культурні особливості багатьох європейських народів. Можливо, за цими моторошними ритуалами стоїть щось більше – пошук зв’язку між світом живих і світом померлих.
Стаття написана за мотивами відео з YouTube-каналу “Містичне Сейраш”
