Содержание:
Неоязичництво – спеціальний термін, що використовується для позначення широкого спектра сучасних релігійних рухів, особливо тих, на які вплинули історичні дохристиянські релігії. Він охоплює вірування, які широко варіюються від політеїзму до анімізму і пантеїзму. Багато неоязичницьких традицій включають окультні або “магічні” елементи до своїх вірувань і практик, і більшість із них так чи інакше святкують природні цикли і пори року.
Витоки неоязичництва
Витоки неоязичництва беруть початок в епоху Відродження, коли знову з’явився класицизм і відродився інтерес до греко-римського політеїзму внаслідок появи таких праць, як “Theologia Mythologica” Георга Пікторіуса від 1532 року. Романтичний рух 18 століття призвів до повторного відкриття давньогальської та давньонорвезької літератури й поезії, а також до відновлення інтересу до фольклору й окультизму, широкої появи язичницьких тем у популярній літературі та зростання націоналізму. Неодруїдичні групи, такі як Орден друїдів, були створені у Великій Британії вже 1717 року.
У 19 столітті спостерігався сплеск інтересу до німецького язичництва у зв’язку з відродженням вікінгів на Британських островах та у Скандинавії і рухом фьолькіш у Німеччині. Наприкінці XIX – на початку XX століття під впливом герметизму, кабали і росікрусіанства було створено кілька західних окультних груп, як-от Герметичний орден Золотої Зорі та Ordo Templi Orientis, до яких входило чимало видатних письменників і художників. Німецький містицизм і фьолькіш-течії (такі як аріософія й арманізм) у Німеччині та Швейцарії на початку 20 століття пізніше були частково поглинені нацистським окультизмом, і інтерес до неоязичництва знизився після Другої світової війни через такі зв’язки.
Як з’явилася Вікка
Однак у 1950-х роках англієць Джеральд Гарднер майже поодинці відродив стародавні язичницькі та чаклунські традиції в тому, що стало відомо як Вікка (частково заснована на роботах Маргарет Мюррей 1920-х років), і різні традиції Вікки сьогодні являють собою найбільший неоязичницький рух.
У 1970-х роках на Вікку помітно вплинув фемінізм, що призвело до створення еклектичних традицій Вікки, що поклоняються Богині, таких як Діанічна Вікка, а публікація 1979 року книг Марго Адлер “Drawing Down the Moon” і Стархоук “The Spiral Dance” відкрила нову сторінку в суспільному усвідомленні неоязичництва. У 1980-х роках відбувалися великі неоязичницькі збори та фестивалі, а суспільні різновиди Віккі продовжували диверсифікуватися, обростаючи додатковими еклектичними субденомінаціями, на які часто чинили сильний вплив рухи Нью-Ейдж і контркультура.
Деякі неоязичницькі традиції, що не належать до Вікки, також стають дедалі популярнішими. Наприклад, Ásatrú, популярний неоязичницький рух у Скандинавії з 1970-х років, був натхненний німецьким політеїзмом, зокрема, норвезьким язичництвом, яке було описано в Еддах і практикувалося до християнізації Скандинавії. Стрегерія – це сучасне відродження стародавніх італійських традицій чаклунства, яке швидко набирає популярності в Сполучених Штатах. Також зростає інтерес до серйозних академічних досліджень і реконструктивістських язичницьких традицій, особливо з появою і розвитком Інтернету.
Сучасне неоязичництво особливо сильно розвинене у США, Великій Британії, Греції, Скандинавії, Північній Європі та Росії. У всьому світі налічується близько мільйона неоязичників (хоча оцінки неоязичницьких авторів можуть сягати в кілька разів більшої кількості).
Однак багато тверджень про спадкоємність між неоязичництвом і давнішими формами язичництва виявилися надуманими або відверто неправдивими, і більшість неоязичників черпають зі старих релігійних традицій, а також адаптують їх. Деякі неоязичники також черпають натхнення із сучасних традицій (включно з християнством, буддизмом тощо), створюючи синкретизми на кшталт “християнського чаклунства” або “буддеоязичництва”, а більшість неоязичницьких вірувань є недогматичними та не потребують винятковості, тож паралельно можна практикувати й інші вірування.
