Добротний приватний будинок. На подвір’ї та на вулиці стояли легкові автомобілі. На подвір’ї горіло світло, яке освітлювало веселих гостей. Часто перехожі спостерігали таку картину. В цьому будинку жила господиня і займала посаду, про яку деякі мріяли, а інші заздрили. Господиня милувалась дітками, які гасали по подвір’ю. Це були діти гостей. Своїх дітей у неї не було, бо Господь не дав. У них було всього вдосталь, а чого не вистачало, те могли привезти, замовивши по телефону або заїхавши на базу, все одержати. На здоров’я не скаржились, лікарі говорили, що все добре. А лікарі-гінекологи, до яких зверталась жінка — це видні професори області. Відповідь була одна — причин нема, щоб не завагітніти. А роки пролітали, приносили розчарування у всьому. По знайомству можна було дістати все, бо їх оточувала еліта того міста, в якому жили. То що з того? Дитини від коханого чоловіка не було. Він часто запитував її: «Як у нас справи?» «Нічого нового», — відповідала жінка. «Та коли ти мене вже порадуєш?» Жінка підійшла ближче, подивилась у очі, взяла руку і сказала: «Знаєш що, ми скрізь були, скрізь зверталися. Давай звернемося до народних цілителів». Чоловік злякався і сказав: «Ти що вигадала? На наших посадах? А як дізнаються? Знаєш, що буде?» І вирішили їхати туди, де їх ніхто не знає.
Вони відмовилися від сонячного пляжу Ялти, куди їздили щороку, а поїхали в іншу область. Знайшли народного цілителя, який травами, молитвами лікував жінку. Чоловік ходив повудити рибу, щоб швидше йшов час. Відпустка пролетіла. Родина повернулась додому і почалось чекання. Так минали місяці. Та ось одного разу, відвідавши гінеколога, жінка почула радісну новину: «Ви вагітні». Жінка встала, потім сіла, їй не вірилось: «Не може бути!» — промовила вона. Лікар здивувалась і каже: «Все може бути. Так, дійсно, ви вагітні». Жінка обняла, поцілувала її і швидко вийшла з кабінету. Зателефонувала до чоловіка, сказала новину. Вони не ходили у гості, до себе не запрошували, бо беріг чоловік жінку, а вона — їхнє дитя. Ось дочекались вони дитячого плачу і турбот про нього.
Хлопчика кохали, оберігали його. Дитина росла, як і всі діти, тільки йому все дозволялось в домі, на вулиці, у садочку, а потім і в школі. Він не розумів, що таке «не можна». Ріс, робив різні шкоди, а вдома його трішки соромили. Вчитись не бажав, хоч був розумний, але лінивий. Надходив час іти хлопцю до лав армії. Батьки не хотіли, а він бажав, так як всі його товариші. У війську він із загального котла їв кашу, яку раніше не куштував на батьківському столі. Під час служби частенько ходив у відпустку. Там познайомився з дівчиною, з якою зустрічався більше як півроку. Вони один одного кохали, не могли наговоритися. Швидко минали години побачення. Треба було вертатись у військову частину. Одного разу його кохана прийшла засмучена, заплакана і сказала: «Я вагітна. Що ми наробили? Батьки, як дізнаються, буде мені. Вони не хочуть, щоб я з тобою зустрічалась, бо ти солдат, а тут ще цього не вистачало. Що нам робити?» Хлопець відповів «Добре, нехай буде так як є. Будеш носити дитину, родитимеш, моя кохана». Сліди кохання не втаїш. Мати дізналась, що дочка вагітна, цього можна було чекати від тих побачень, бо вона, як на крилах летіла до свого коханого. Мати її ганьбила, плакала. Про все дізнався батько. Він тільки хмурився, мовчав, не говорив нічого. Так пролітали дні і неділі. Одного дня дівчина не витримала: «Я з ним одружуся Він буде моїм чоловіком». А в родині так і не втихала війна, бо винуватили тільки її одну. Одного разу дівчина прийшла на побачення заплакана і сказала: «Я більше так не можу жити. Що вони хочуть від мене? Кожного дня їдять мене, як хліб, як іржа залізо, за що? За те, що ми один одного кохаємо? Мені тяжко ходити. У мене ноги болять».
Вона схилила голову на груди, а він своєю рукою гладив її шовковисте волосся, яке здригалось від плачу. Хлопець сказав: «Я тебе прошу, перестань плакати. Раз так, поїдеш до моїх батьків. Там тебе ніхто не буде сварити і будеш спокійно жити, нашого дитя чекати. Ти там, а я тут, а заразом і мене чекатимеш». Взяв її за руку і поїхали до телефону, зателефонував додому, мати взяла трубку, спитала, як справи, що його турбує? «Ти питаєш, що я хочу? Хочу новину сказати, вислухай мене. Ти скоро станеш бабусею. Я закохався в дівчину. Вона завагітніла, в її родині не ті умови, щоб виносити дитину, їй краще пожити у нас вдома. Зрозумій мене, та й ви не так будете сумувати. А телефоную, щоб запитати твого і татового дозволу чи можна їй приїхати? Зрозумій, мамо, вона моя жінка. А з татом ти знаєш, як вгодити, бо її рідні не бажають, щоб вона народила, вони проти нашого кохання. Я незабаром приїду». Мати вислухала і сказала: «Все можна було від тебе чекати, а такого ще не було». «Я не дитина, а дорослий, їй немає куди йти, тільки до нас додому». Згодом мати сказала, що нехай приїздить, приймемо як доньку, як твою дружину. «Познайомся мамо, вона зі мною» — сказав син. Познайомились домовились, коли вона приїде. Дівчина попрощалась з рідними і поїхала починати нове життя. Її зустріли по-батьківські, умови теж були кращі, їй допомагали, чим могли. Вона теж не сиділа, що могла, те робила. Тільки сумувала за рідними, за коханим. Від нього рідко приходили листи, рідко дзвонив, а останнім часом навіть не згадував про неї. Жили втрьох. Батьки її берегли, як саме дороге для них. Чекали внука чи внучку і сина, коли поверниться з армії. Одного разу мати, повернувшись з роботи, в скрині знайшла листа від сина, він був адресований для неї. Вона швидко відкрила конверт, пробігла по рядочкам очима. Коли прочитала до кінця, стала ще раз перечитувати, вдивлятись у літери, думала, чогось не зрозуміла. Перечитала ще раз: «Та ні, все вірно». І проказала до себе: «Як це можна?» Не довго думаючи, поїхала на роботу до чоловіка. Чоловік збентежився: «Що трапилось?» Вона мовчки поклала перед ним листа. Поки чоловік читав, думки зграєю роїлись в її голові: «Чого ти мовчиш? Що будемо робити?» Син написав, що то була помилка, те одруження і вагітність дівчини, що він зустрів дійсне кохання, якого раніше не знав. «Мамо, я тебе прошу, використай свої можливості, переговори зі спеціалістами і перерви вагітність моєї нареченої. Я її не хочу бачити в нашому домі. Я незабаром повернусь». Ось цей лист лежав перед ними на столі. Вирок за кохання, за довіру. Для них це була несподіванка, бо не знали, як повинні себе повести. Обоє мовчали. Кожен не хотів висловлювати свою особисту думку. Згодом вони поїхали додому, з тягарем на душі зайшли в дім. Дівчина побачила, що щось трапилося, але що саме, не могла зрозуміти. На обличчях сум, мати думала, думала. Звикли до цієї дівчини, багато чого купили для новонародженого.
Вранці пішла на роботу, по дорозі забігла до знайомого лікаря-гінеколога. У лікаря запитала: «Чи можна щось зробити?» А лікар відповів: «З великою повагою до вас, але вагітність в вісім місяців перервати неможливо А якщо щось трапиться, хто понесе відповідальність? Вже надто пізно, дитина має народитись». Раптом вона згадала своє життя. Скільки років чекання їй прийшлось пережити, щоб народився син. Вона все думала. День був тяжкий і довгий. Вона весь час хвилювалась, нервувала. Вдома теж не могла знаходитись. Пішла до кімнати та сон не приходив. Не спав і чоловік. Жінка запропонувала йому поїхати в частину до сина і поговорити з ним. Дівчина теж не спала і уривками чула їх розмову. Чоловік дізнався, що візит до гінеколога нічого не вирішив. Дівчина зрозуміла, що мова йшла про неї і її чоловіка. Мороз пронизав тіло. Так і не заснула вона до ранку. Вранці запитала: «Що трапилося?» Батьки на запитання не відповіли. Не поснідавши, поспішили на роботу.
Дівчина залишилась вдома сама чекаючи їх з роботи. Порозкладала речі, куплені дитині і роздивлялась їх. Та ось повернулись з роботи батьки. Ввечері невістка знову стала допитуватися, про що вони мовчать і нічого не говорять. При довгих ваганнях і роздумах перемогло материнське серце до сина і вона подала листа. Матері не вистачало мужності розказати все. Тоді батько поклав на стіл листа і сказав, що ми дозволяємо прочитати. Вона вагалась брати листа, але подумавши, згодом взяла і почала читати. В ньому вона прочитала страшні слова, вирок, в якому він не бажав ні її, ні дитини, яка може народитись. В її очах все потемніло, все закрутилось, попливло перед очима. Лист упав на коліна. Сльози самі побігли з очей. Все перевернулось кругом неї, що це таке? Як це? Як це могло бути? Я його кохала і кохаю більше всього на світі, я покинула свою родину, вірила кожному його слову, я в своєму житті нікого не поцінувала, крім рідних та його, ношу його дитину під серцем, поїхала сюди за його порадою. А тепер мені куди? Тут обізвався батько: «Ми радимо тобі поїхати додому і все наладиться». Дівчина відказала, що він сам зробив вибір, про це й написав у листі, щоб ви мене викинули. Тоді почала казати жінка: «А що ти раніше думала? Ти ж повинна була знати, який буде кінець. Грошей ми тобі дамо». Пішла у кімнату, принесла їх і поклала на столі: «Ти надалі будь розумнішою», — сказала мати. Пішли і зачинились у своїй кімнаті, а з іншої кімнати чувся крик та ридання нещасної дівчини, яка не могла заспокоїтись у цю місячну ніч від горя, яке нависло над нею, бо це через їхнього сина вона страждає, який розпорядився і вирішив сам за двох, сам розпорядився вигнати її до його приїзду додому. Дівчина схаменулась: «Чого я чекаю? Мені потрібно йти». Вийшла з хати, сіла на автобус та поїхала до кінцевої зупинки за місто. Вийшла, озирнулась і попрямувала до річки, шум якої було чути здалеку. Прийшла до мосту. Голос із середини говорив: «Ти приймеш спокій через негайну смерть. Тільки так. Нікому не будеш заважати в житті. Скоріше померти!» «Як я хочу померти, не бажаю жити» — думала вона. Назустріч їхала машина, освічуючи її заплакане обличчя. Всі кудись поспішали, а вона поспішала до мосту. Якась невідома сила гнала її в ту сторону темряви. З гори дивився місяць та палахкотіли зірки, а дівчина йшла, поспішала. Відстань скорочувалась, а також закінчувалось життя, яке відраховувало останні метри. Як їй було тяжко, як боліло серце від тяжкої кривди, наче розривалось, бо не хотіло зупинитись в такому юному віці. Ось і міст. Вона зупинилась. Закрила свої очі перед жахом, пустотою, яка тягнула до себе. Вона була готова прийняти все. Така доля випала для неї. Не відчула каміння під ногами, тільки встигла крикнути: «Мамочко моя, прости мені!» Падаючи вниз, вона відчула биття дитини в собі, яка протестувала, не хотіла з нею помирати і крикнула: «Господи, врятуй!» А вода вирувала і затягувала вниз. В цю хвилину, наче від сну пробудився розум: що я роблю я хочу жити. Всіма силами вона намагалась піднятись на поверхню води, вдихнути повітря, виринала, закричала, голос її чути було все тихіше і тихіше.
В той час недалеко від цього місця рибінспектор висліджував браконьєрів, які часто ходили сюди за рибою і забирали її з сітей. Він почув крик, рвонув мотор і під світлом прожектора побачив людину. Своїми міцними руками вирвав у смерті, з води. Опинилась вона в човні і почула: «Що це ти, доню, надумала? Тобі ще жити». Зняв з себе жакет, а з неї мокру кофту. На руках відніс до мотоциклу та повіз до себе додому. Вдома все розповів домашнім, її тепло зустріли, дали одяг, зігріли молока, прохали випити. Нічого не питали, бо вона плакала і плакала. Подякувала людям за їх чуйність, що врятували її. «Я хочу жити», — промовила вона, їй відповіли, що будеш ти жити, бо народилась другий раз. А син рятівника сказав: «Що ти дурна, надумала? Забудь все». В цю ніч ніхто не спав, у всіх кімнатах горіло світло.
Вранці, прийшовши в себе, вона розповіла про те, що з нею скоїлось, як вона опинилась у воді під мостом. Всі слухали та мовчали. Господарка сказала: «Я хочу тебе подивитись, бо працюю лікарем». Подивилась, послухала, сказала, що необхідно швидко до лікарні. Сама з дівчиною поїхала і під своїм наглядом спостерігала за дівчиною. Кожного ранку приносила якісь ласощі. По черзі навідувалась до неї вся родина. Приходив син — сам або з сестрою. Через невеликий час у дівчинки народилась донька. Після пологів її забрали всією родиною рятівники, син купив квіти і подарував дівчині. Тут вона не витримала і заплакала. Сестра взяла новонароджену і поїхали додому. Їй відвели кімнату, всі пообіцяли допомагати.
Не пройшло багато часу, син вирішив одружитись. Батьки не суперечили. Молода дівчина одружується з хлопцем. А її колишній коханий чекав дня повернення на Кавказ. Пішов у звільнення і його там зарізали з приводу ревнощів. Тіло перевезли додому і поховали. Його батьки ходили на цвинтар, носили квіти та оплакували єдиного сина. Бачили свою невістку в місті, яка водила за ручку дочку та їх онучку, їхню та не їхню, бо вона ходила з гарним чоловіком — була чужою невісткою. Нова молода сім’я жила в злагоді. Стали забувати про скоєне і раділи моторній, веселій доньці, яка росла. Тільки нічого не забули посивілі батьки, які змарніли від горя, їх так тягло побачити підростаючу, наче квітку, дівчинку, яка була чимось схожа на них та на їх сина. Зустрівшись на дорозі, стали благати, щоб вона хоч інколи дозволяла їм побачення з онучкою, хоч по великих святах, бо крім неї у них нема нікого. Їй переписали все, що у них було. Допомогли вступити до вузу, одержати вищу освіту і допомагали цій сім’ї чим могли.
